Під час Другої світової Рузвельт сформулював два принципи роботи ЗМІ в умовах війни: 1. американці мають право отримувати від журналістів точні й правдиві повідомлення про війну; 2 публікації не повинні допомагати ворогові. Цензурна досягла такого рівня самоорганізації, коли всі журналісти, ознайомлені з нормами цензурного кодексу, безпомилково і охоче виконували його вимоги. Єдиним «каральним інструментом», який Управління цензури могло застосовувати, це публікація імен журналістів, які перетнули межу дозволеного.
Однією з найефективніших практик воєнної цензури вважається робота американського Управління цензури у 1942-45 роках. Воно змогло, не порушуючи конституційного права громадян США на свободу слова, успішно захищати військові таємниці – у тому числі й таку надважливу, як створення атомної бомби.
Але при цьому американська цензура насправді була самоцензурою: коbнтроль над інформаційним простором здійснювали не чиновники чи військові, а редактори та журналісти американських газет, журналів і радіостанцій.
У серпні 1942 року американська авторка популярної журналістської колонки, яку ставили на свої шпальти найбільш потужні газети країни, повідомила своїх читачів: «Я отримала дуже суворого листа щодо ремарок про погоду в моїх текстах, і віднині я не буду розповідати вам, чи був дощ, а чи світило сонце там, де мені довелося побувати».
Лист, про який ішла мова, був надісланий Управлінням цензури. Суворе зауваження стосувалося порушення одного із запроваджених управлінням правил: не повідомляти про те, яка погода була в певному місці в певний час (бо цією інформацією могла скористатися авіація та підводні човни ворога). А журналісткою, яка слухняно погодилася виконувати цю вимогу, була… дружина президента США Елеонор Рузвельт.
Такий значок носили співробітники Управління цензури. Латинський девіз на ньому - Silentium Victoriam Accelerat, Тиша пришвидшує перемогу
Колонку під назвою «Мій день» Елеонор Рузвельт почала вести ще в тридцяті роки минулого століття, і робила це протягом 27 років шість днів на тиждень. Тож навряд чи хтось насмілився б вказувати їй, як і про що їй слід писати. Однак війна запровадила нові правила, під дію яких потрапили всі – від репортера-початківця до першої леді США. І те, що дружина президента отримала від Управління цензури листа із зауваженням, показово демонструє, наскільки потужною і всеохопною була робота цієї державної установи.
Однак найцікавіше полягає в тому, що ця потужна і всеохопна цензурна машина була… добровільною. Її співробітники не мали права ні правити матеріали перед публікацією, ні карати журналістів, які порушили правила цензури. Єдиним «каральним інструментом», який вони могли застосовувати, була публікація імен тих журналістів, які перетнули межу дозволеного. Але така самоцензура спрацювала набагато краще, ніж найсуворіші обмеження чи покарання.
І це не просто слова. Під час Першої світової війни у США також діяла цензура, і механізм її роботи був, так би мовити, «класичним». Репортерів змушували писати те, що їм скажуть, а порушникам загрожувало цілком реальне тюремне ув'язнення «за шпигунську діяльність». Більше того, цензурний апарат не гребував «злиттям» журналістам відвертої дезінформації – про відправку військ, якої насправді не було, чи про міфічні втрати ворога.
Все це супроводжувалося нав'язуванням ЗМІ примітивних пропагандистських тез – про США, які захищають Європу від кайзерівських виродків, про замучених німецькими солдатами французів тощо. Однак ефективність подібних заходів була, м'яко кажучи, невисокою. Журналісти бачили в цензурній установі свого природного ворога, який заважав їм повідомляти аудиторії правду. При цьому довіра до офіційних джерел була вкрай низькою.
Обкладинка цензурного кодексу для радіостанцій. Менеджерів закликають ознайомити з документом усіх співробітників - бо це життєво необхідно для здійснення добровільного цензурування
Цей сценарій мав усі підстави повторитися і під час Другої світової. У влади США були всі важелі для запровадження тотальної цензури – свобода слова там чи ні. Ще в 1938 році був прийнятий закон, який надавав президенту США повноваження визначати, яку саме воєнну інформацію слід захищати як секретну. На підставі цього закону адміністрація США могла запровадити повномасштабну цензуру всього, що, на її думку, могло б становити військову таємницю. І якби було прийняте відповідне рішення, то воно було б виконане. Варто згадати, що статус найбільшої демократії світу аж ніяк не завадив Штатам запроторити в табори понад сто тисяч етнічних японців, які проживали в країні.
Однак Рузвельт вкрай несхвально поставився до ідеї тотальної цензури. Він розумів, що це неминуче призведе до зловживань зі сторони влади, протидії цим діям зі сторони як суспільства, так і журналістів (адже першу поправку до конституції США, яка гарантує свободу слова, ніхто не скасовував), і, зрештою, до провалу державної інформаційної політики загалом.
Натомість президент сформулював дві вимоги, які повинна була забезпечити політика інформаційного контролю в умовах війни. Перша: американці мають право отримувати точні й правдиві повідомлення про війну, передані в журналістських матеріалах. Друга: ці матеріали не повинні допомагати ворогові.
Втім, найбільша заслуга Френкліна Рузвельта навіть не в тому, що він правильно визначив завдання військової цензури. Найголовніше те, що він знайшов для свого завдання найкращого виконавця, і протягом наступних п'яти років забезпечив його діям політичну підтримку на найвищому рівні. 19 серпня 1941 року Рузвельт призначив керівником Управління цензури Байрона Прайса, виконавчого директора служби новин в Associated Press. Це був надзвичайно вдалий кадровий хід: головним цензором країни став не чиновник чи військовий, а один з найбільш авторитетних медійних осіб США. При цьому Прайс знав, що таке війна: єдиною перервою в його 27-річній кар'єрі в АР були два роки служби у війську під час Першої світової.
Цензуруй себе сам
Показово, що Байрон Прайс зовсім не горів бажанням перетворитися на пастуха і контролера американських журналістів. Зайняти посаду головного цензора його змусили цілком протилежні міркування: Прайс не хотів, аби у воєнний час журналістику змусили ходити стройовим кроком і виконувати команди «рівняйсь» та «струнко».
А така перспектива була цілком реальною: більшість генералів вважала, що задля національної безпеки варто запровадити максимально повний контроль над тим, що пишуть і транслюють в ефір американські ЗМІ. Тому Прайс поставив перед Рузвельтом дві принципові умови. Перша - він очолить Управління цензури, але тільки якщо підпорядковуватиметься безпосередньо Рузвельту. І друга – та цензура, яку запровадить управління, буде виключно добровільною.
На перший погляд, вираз «добровільна цензура» звучить так само алогічно, як «гарячий лід» чи «темне світло». Однак Байрон Прайс чи не вперше усвідомив те, що мало хто розумів і до, і після нього. Будь-який редакційний процес включає в себе відбір, перевірку, фільтрування та видалення інформації.
Це відбувається щоденно в робочому режимі. І для того, аби не допустити витоку даних, які можуть пошкодити нацбезпеці, зовсім не обов'язково садити над журналістом чи редактором військового чи державного цензора. Достатньо просто повідомити самим редакторам, яку інформацію треба вилучати під час підготовки матеріалів до публікації. І при цьому обов'язково пояснити, чому так.
З цією метою Байрон Прайс, об'єднавши зусилля свого управління, американських ЗМІ та громадських організацій, створив інструмент, який забезпечив чітке розуміння, про що не слід повідомляти в ЗМІ. Цим інструментом стали так звані «Кодекси воєнної практики». Вперше вони були опубліковані в січні 1942 року.
Кодекси являли собою маленькі – не більше 5-7 сторінок – брошурки, які розсилалися всім американським ЗМІ. Вони мали дві версії – для друкованих ЗМІ та для радіостанцій. Управління цензури періодично видавало нові редакції цих брошур. Кодекси були максимально структуровані, з максимально чіткими формулюваннями.
У кожній був наведений вичерпний перелік (як правило, 11-13 пунктів) тих тем, які Управління цензури просило не висвітлювати, аж поки цю інформацію не надасть відповідна офіційна установа, або якщо не буде отримано особливого дозволу від самого управління.
Військові плани
Таємні військові плани або дипломатичні переговори, що стосуються військових операцій.
Ворожі атаки
Інформація про дійсні чи заплановані ворожі атаки на континентальну частину США. ЗМІ мали утримуватися від повідомлень про ушкодження, завдані цими атаками.
Збройні сили
Назви, рух або плановане пересування збройних сил, флоту чи морської піхоти. Точний склад, характер та спорядження військ. Ідентифікація бійців тих чи інших підрозділів, або їхнього перебування на кораблях. Повідомлення про бойові втрати підрозділів – до тих пір, поки цю інформацію оприлюднять відповідні департаменти.
Не писати про бойові втрати підрозділів – до оприлюднення офіціної інформації
Кораблі
Назви, місцезнаходження, типи, опис, дійсні та заплановані пересування кораблів, транспортів та конвоїв. Характер вантажів комерційних кораблів. Факт існування мінних загороджень та інших засобів оборони гаваней, включно з лоцманськими орієнтирами. Дати початку спорудження та спуску на воду бойових кораблів. Інформація про потоплення або ушкодження кораблів унаслідок бойових дій.
Літаки
Місцезнаходження, склад, пересування, завдання чи кількість авіаційних бойових підрозділів. Військова діяльність комерційних авіаліній. Дані про нові літаки та ті, що вже перебувають на озброєнні, та про їхнє обладнання.
Фортифікаційні споруди
Місцезнаходження та опис фортифікаційних споруд, берегових укріплень, зенітних гармат та інших засобів ППО, включно із засобами оборони цивільних аеропортів. Місцезнаходження та опис закамуфльованих об'єктів.
Виробництво
Нові та секретні види зброї, місцезнаходження та характер заводів, які виробляють цю зброю; секретний дизайн, формули, процеси чи експерименти, пов'язані з військовою промисловістю. Обсяги виробництва матеріалів, що використовуються для військових операцій. Рух чи транспортування цих матеріалів.
Чутки та непідтверджені повідомлення
Всі подібні повідомлення слід було негайно переправляти до установ, які встановлювали їхню правдивість. Особливо це стосувалося повідомлень про бомбардування чи акти диверсій. ЗМІ мали докласти всіх зусиль, аби уникнути суспільної паніки.
Військова розвідка
Інформацій про заходи розвідки чи контррозвідки, методи чи обладнання. Секретні засоби пеленгації та зв'язку.
Зв'язок
Місцезнаходження комунікаційних пунктів
Полонені
Інформація про прибуття, пересування, місця утримання та імена військовополонених. Місцезнаходження таборів для інтернованих осіб. Повідомлення про арешти чи допити.
Візити
Попередня інформація про шляхи, час та спосіб пересування президента. Пересування високопосадових офіцерів армії, флоту та морської піхоти з/на фронт.
Погода
ЗМІ не повинні були передавати метеорологічну інформацію, за винятком тих ситуацій, коли це життєво необхідно (попередження про стихійні лиха). Але навіть у цих випадках не слід було розповідати про те, яка саме погодна ситуація призвела до потопу чи блокування автошляхів. Це обмеження було зняте наприкінці 1943 року, коли перестав існувати ризик авіаційних рейдів чи нападів підводних човнів на територію США.
Без прямих ефірів
Існували також специфічні вимоги, пов'язані з конкретними видами ЗМІ. Так, газетам рекомендувалося припинити публікацію анонімних оголошень від приватних осіб: їх могли використати для передачі шифрованих шпигунських повідомлень. Радіостанціям радили не проводити прямі включення, коли особи «з вулиці» отримували доступ до мікрофона, та дзвінки в студію, коли телефонних додзвонювачів включали в прямий ефір. Скасовувалася і практика «музики на замовлення» - бо певна музична композиція могла означати закодоване повідомлення.
Попри те, що втрати радіостанцій від таких самообмежень становили за час війни десятки мільйонів доларів, радіокомпанії йшли на співпрацю з Управлінням цензури. Не в останню чергу завдяки тому, що натомість вони отримували замовлення на військово-орієнтовану рекламу.
Також Управління цензури рекомендувало особливий контроль над публікаціями інтерв'ю чи листів із зони бойових дій – слід було попередньо отримати санкції від управління чи відповідних військових органів. Редакторам окремо пояснили, що листи із зони бойових дій, які обов'язково проходили військову цензуру, при цьому не призначалися для публікації – тому навіть такі «очищені» листи треба було перевіряти на відповідність кодексу.
Слід вказати на ще один показовий момент: Управління цензури не ставило перед ЗМІ вимогу оприлюднювати «позитивні» новини, - як це практикувалося під час Першої світової. Натомість воно наголошувало на важливості того, щоб американські ЗМІ самостійно перевіряли свої матеріали на предмет інформації, яка може зашкодити безпеці країни, і самостійно усували ці загрози. Про це йшлося в передмові до кожної нової редакції Кодексів.
Зрозуміло, що повністю уникнути ексцесів не вдалося. Так, один із конгресменів похвалився в ЗМІ, що японці неправильно налаштовують глибинні бомби, і тому їхні атаки на американські підводні човни виявляються неефективними. Японці прийняли це повідомлення до відома, що призвело до знищення декількох американських субмарин.
В іншому випадку цензурний механізм виявився настільки ефективним, що це призвело до витоку інформації. Йдеться про славнозвісний «Манхетенський проект» - програму із створення в США ядерної зброї. Аби забезпечити максимальну секретність, управління цензури таємно звернулося до ЗМІ з проханням не публікувати повідомлення, тема яких пов'язана із дослідженнями урану, поділу атомних ядер, ізотопами тощо.
Як потім визнавали редактори видань, які отримали це звернення, для них ці речі були тарабарською грамотою, однак прохання було виконане. Із 1942 року із американських медіа, як наукових, так і масових, повністю зникли будь-які згадки про атом. І на цей феномен... звернули увагу в СРСР – фізик Георгій Фльоров навіть написав про це листа Йосипу Сталіну. Втім, як відомо, секрет американської атомної бомби видали СРСР не журналісти, а завербовані фахівці з самого проекту.
Зрештою, під кінець війни цензурна система досягла такого рівня самоорганізації, коли всі без винятку журналісти, ознайомлені з нормами цензурного кодексу, безпомилково і охоче виконували його вимоги. Бо всі вони розуміли, що ці обмеження – не примха людей у погонах чи політиків, а їхній внесок у досягнення перемоги.
А як на таку цензурну свободу реагувала армія? Спроби максимально «закрутити гайки» відбувалися регулярно – їх ініціювало і міністерство оборони (особливо його розвідувальний підрозділ), і створене при ньому Управління воєнної інформації. Останнє відповідало за поширення пропагандистських повідомлень, і Байрон Прайс робив усе можливе, щоб триматися від проектів цього «міністерства правди» подалі. Він справедливо вважав, що цензура в поєднанні з пропагандою може призвести лише до того, що американці перестануть отримувати правдиву інформацію про перебіг війни. Прайс розумів фундаментальну відмінність між справжньою журналістською продукцією, хоч і обмеженою за допомогою цензури, та витворами фантазії професійних «політруків» від інформаційної сфери.
Зусилля Прайса оцінила і влада, і журналістська спільнота. За створення Кодексу цензури Байрон Прайс отримав у 1944 році спеціальну Пулітцерівську премію. Мабуть, це єдиний випадок в історії, коли найпрестижніша журналістська нагорода була вручена за цензуру журналістики.
Під кінець війни, коли було зрозуміло, що розгром німців та японців неминучий, цензурні вимоги почали слабшати, і зрештою, потреба в них відпала. 15 серпня 1945 року о пів на шосту вечора Байрон Прайс скасував дію створених ним цензурних кодексів. І повісив на дверях свого кабінету табличку: «Більше не працюємо». Із цього символічного вчинку можна зрозуміти, наскільки сильно головний цензор США не любив цензуру та цензурування. Але саме ця ненависть до цензурних обмежень і дала йому змогу створити ефективний механізм інформаційного контролю над ЗМІ в умовах війни.
Автор: Сергій Лук'янчук
