Євген Головаха: «Психологічна стіна між Україною та Росією вже побудована»

Про соціопсихологічні та соціологічні аспекти укра­­їнсько-російських відносин Тиждень поспілкувався із заступником директора з наукових питань Інституту соціології Національної академії наук України Євгеном Головахою.

У. Т.: Як змінилося, за вашими спостереженнями, ставлення українців і росіян за рік війни? Чи можна нарешті говорити про смерть тези про «братні народи»?

– Негативне сприйняття одного народу іншим існує дуже давно, і то не новина. Це було і на рівні фольклору, і в побутовому спілкуванні, навіть на рівні етнонімів «хохли» та «кацапи», яким не одна сотня років. Дуже багато разів українці й росіяни воювали одне проти одного по різні боки. Зрозуміло, що ця історико-культурна конфронтація зараз загострилася до не баченої раніше міри після відвертої агресії Росії та анексії частини території України. Якби не було війни на Донбасі, а тільки Крим, її рівень був би трохи нижчим. І все ж саме Крим став вододілом, після якого про братерство говорити вже немає сенсу. Російське суспільство вважало, що Україна просто не наважиться опиратися. Але ми наважилися, і тоді в РФ запрацювала на повну міць гігантська машина пропаганди, яка запевняла в тому, що України взагалі немає. І ось що цікаво: негатив росіян щодо українців зростав набагато швидше, ніж навпаки. Хоч як це парадоксально, адже ініціатором конфлікту стала саме Росія. А ще цікавіше, що напередодні Майдану росіяни розглядали українців як дружній народ. Тобто ставлення було спочатку нібито позитивне, але буквально за кілька місяців все перевернулося з ніг на голову. Україна постійно відставала від того дикого нагнітання ненависті. Цікаво, що й зараз більшість росіян у відсотковому значенні ставиться до українців все одно гірше, ніж українці. Загалом дві третини наших співвітчизників мають тепер антиросійські настрої, вважають РФ агресором і понад 80% росіян вбачають в Україні ворога. Психологічна стіна між Україною та Росією вже побудована. Насамперед самими росіянами, незважаючи на їхні позірні заяви про те, що вони воюють не проти українців, а проти якоїсь міфічної хунти чи Заходу. Саме ця стіна рукотворної ненависті дала карт-бланш Кремлю на проведення будь-яких акцій на території України, адже тепер росіяни в масі своїй абсолютно серйозно вважають українців ворогами, які виконують волю вселенського зла – США. До речі, хочеться звернути увагу, що цільова робота з перетворення українців на ворога почалася ще приблизно 2003-го з Тузли, а перший Майдан став уже конкретним тригером.

стіна рукотворної ненависті дала карт-бланш Кремлю на проведення будь-яких акцій на території України, адже більшість росіян   вважає українців ворогами

У. Т.: А хто симпатизує Росії всередині України?

– Є такий чималий прошарок людей на Донбасі. Власне, те, що там виникнуть проблеми, було зрозуміло хоча б тому, що вже навесні 2014-го це був єдиний регіон України, який позитивно оцінив анексію Криму. Хоча то знову-таки вплив пропаганди, адже ще восени 2013-го на аналогічне запитання там відповідали заперечно. Що стосується інших регіонів, то із Заходом усе зрозуміло, а ось Центр і Північ за цей рік утвердилися в жорстко антиросійській позиції. Найцікавіші метаморфози відбувалися на Півдні, який завжди мав достатньо прихильні до Росії настрої, але тепер за всіма показниками дуже наблизився до Центру. У критичний момент виявилося, що бажання дружити з Росією та увійти до її складу – це зовсім різні речі. Південь абсолютно не збирався змінювати свій статус, особливо коли побачив, яке криваве безумство розв’язала РФ на Донбасі. Взагалі можна сказати, що голов­ним маркером був ступінь радянізованості регіонів, а не національність. Так, у Криму росіяни становлять більшість. Але ж їх чимало і на Дніпропетровщині, і в Харкові, як і промислових підприємств. А та сама Одеса навіть у часи СРСР не була радянським містом, і це за всього пієтету одеситів до Єкатєріни II, концепції «четвертої столиці імперії» тощо. Хоча й фактор національності теж відіграв свою роль: там, де українців більше, де вони здавна жи­ли, проблем майже не виникло, навіть якщо це близько до лінії фронту. Як, наприклад, на півночі Луганщини.

У. Т.: Наскільки стійкими є ці настрої? Може, після шокового в економічному плані 2015-го більшість знову захоче до спокійного проросійського болота?

– Хоч як дивно, але настроїв розчарування майже не фіксується. Поки що українці ладні терпіти негаразди, досі, після року війни, мають чималий заряд консолідації. Люди були готові саме до двох років проблем. Але зараз спливають останні місяці цього більш-менш пільгового для влади періоду, а ось далі ніяких поблажок не буде. Війна згуртовує країну, але, як тільки її не стане, виникнуть питання. Так, поки що більшість українців вважає винним у своїх негараздах агресора. Але не факт, що після настання миру й за відсутності реформ роздратовані, збіднілі й розчаровані люди вирішать, що у всьому винна тільки Росія, а не очільники держави. Мовляв, війна скінчилася, а жити дедалі гірше.

У. Т.: Чи варто нам вмикати контрпропаганду, посилювати цей процес відчуження між народами, що воюють один проти одного?

– Однозначно не варто. Ця стіна стає дедалі більшою незалежно від діяльності Міністерства інформації чи нашого бажання. То неминучий процес, який супроводжує війну. І намагання штучно розпалювати ненависть до росіян у ситуації, що виникла, нам нічого не дасть. Адже проводити ефективну пропаганду там, у РФ, не зможемо ні ресурсно, ні ментально – ми ж думаємо по-іншому. Ну не здатні українці всерйоз розповідати про те, що в Кремлі їдять українських дітей на сніданок, ми не «імперці» за своєю сутністю. Та й здіймати хвилю ненависті неефективно і контрпродуктивно, бо це нічого не додає,  натомість посилює в її об’єк­­та бажання зробити навпаки. Ненависть завжди заважає, як показує приклад нашого ворога, чий істеблішмент уже зараз боїться тієї чорної хвилі, яку сам і здійняв. Росія поступово відступає, хай поки що тільки на інформаційному фронті, бо її пропаганда виявилася, за поодинокими винятками, абсолютно неефективною в Україні. Саме тому, що була побудована на ненависті. Адже пригадайте: спочатку мова йшла про те, що України вже немає, а є «Новоросія». Потім заговорили про «ДНР/ЛНР». Зараз уже торочать виключно про «окремі райони Донецької та Луганської областей». Якраз через контрпродуктивність ненависті і Європа та США намагаються поводитися з Росією як із дурним підлітком, що вирішив усім продемонструвати свої м’язи. Тобто кажуть йому: «Та взагалі ти хороший хлопець, ось тільки в цій ситуації вчиняєш погано». Вважаю, що таким чином варто поводитися й Україні, бо жити поруч із сусідом, який тебе ненавидить, дуже важко. І навіть на прикладі Південної та Північної Кореї видно, що сильніша та креативніша Південна Корея постійно намагається зближуватися. А от тоталітарна Північна не бажає цього, бо боїться конкуренції ідей. Не варто уподібнюватися тоталітарним режимам, до яких дедалі більше скочується Росія, – це питання не моралі, а виключно прагматичної ефективності суспільного устрою.

У. Т.: Але ж нам якось потрібно раз і назавжди відділити себе від Росії. Щоб кожен знав, чим же ми, зрештою, різні.

– Це інше, дуже важливе питання ідентифікації нації. Є позитивна й негативна. Якщо негативна, отже, ми об’єднуємося на основі протидії комусь. От сучасна російська нація – це якраз класичний приклад негативної ідентифікації, бо об’єдну­ється тільки навколо ненависті до когось іншого: «піндосів», «гризунів», «чурок», «хохлів» тощо. Саме в тому їхня найбіль­­ша слабкість, адже вони не здат­­ні запропонувати щось твор­­че, креативне, спрямоване в майбут­­нє. Я дуже жалкую, що та дика путінська авантюра вкрала в України можливість поступово, еволюційним шляхом сформувати політичну націю за прикладом країн Скандинавії, тієї самої Данії. Вона ж не дала нам змоги реалізувати варіант на кшталт мирного розлучення Чехії та Словаччини, адже Кремль зацікавлений лише в повному демонтажі української державності. І все одно нам не можна впадати в негативізм за принципом «ми не хтось» та об’єд­ну­ватися виключно навколо ненависті до Росії. Добре, ми не є «москалі». А хто ми є? Варто дотримуватися позитивної ідентифікації, яка вже викристалізовується природним шляхом: за всіма дослідженнями, украї­н­ці вважають себе європейця­ми, повноправною частиною європейського політичного та культурного простору. От ця позитивна нова українська самоідентифікація і має стати основою суспільного життя: ми не проти Росії, ми за Європу в собі та в оточенні.