Форсування урядом приватизації державних підприємств схоже на фінальний розпродаж у магазині перед його закриттям
 |
| Юрій Дерев'янко Народний депутат |
Почну з тези: державні підприємства (окрім головних оборонних і
стратегічних) обов’язково мають бути приватизовані. Держава – поганий
менеджер. Ліберальні країни перемагають країни державного регулювання
саме тому, що постійний пошук ефективності в перших призводить до
конкуренції, а отже, до покращення якості продуктів, товарів, послуг.
Держава ж не конкурує сама з собою. Система, яка не має стимулів до
розвитку, деградує.
Але диявол як завжди криється в деталях. Чи варто проводити приватизацію залишків державних об’єктів в Україні саме зараз? З тим поспіхом, як це намагається зробити уряд?
Але диявол як завжди криється в деталях. Чи варто проводити приватизацію залишків державних об’єктів в Україні саме зараз? З тим поспіхом, як це намагається зробити уряд?
Категорично ні, і на це є кілька причин.
По-перше - війна, яка створює доволі несприятливий
інвестиційний фон. Тепер інвесторам доводиться зважати не лише на
корумповану українську бюрократію, але й на військові ризики. Тому
кожного разу, коли хтось із топ-менеджерів влади з метою підвищення
рейтингу правлячої політичної сили, включає тривожну сирену про
російський наступ, зростання загрози і тому подібне, черговий державний
актив «худне». Звісно, це не означає, що загрози немає – просто
вирішувати цю проблему треба не в публічному просторі ЗМІ, а в сфері
посилення обороноздатності.
По-друге – відсутність прозорої процедури аналізу діяльності
держкомпаній за останні хоча б три роки. Інвестори хочуть бачити
адекватний аудит підприємства, а не зроблений «на коліні» в якомусь
відомстві документ, реалістичність якого викликає небезпідставні
сумніви.
По-третє – має з’явитися рівний доступ до аукціонів з продажу
державних підприємств для всіх інвесторів, в тому числі закордонних
(окрім російських чи таких, де бенефіціарами є російські компанії).
Інакше вся «розпасовка» знову відбудеться в колі добре відомих і
знайомих між собою осіб.
Щоб це не звучало голослівним, наведу приклад: українці жаліються на
погану якість та дорожнечу авіаперевезень в Україні. Проблему могли би
вирішити лоукости, які зацікавлені в українському ринку. Їм заважає
монополіст МАУ, що знаходиться в руках групи Приват. В 2010 році, коли
Фонд держмайна вирішив продати 61,58% державного пакету акцій
авіакомпанії, він був оцінений приблизно у 270 млн грн., хоча експерти
оцінювали вартість цього активу в чотири рази дорожче, тобто у 1 млрд
грн. Але тодішній керівник ФДМУ зробив все, щоб за мінімальною ціною
продати в потрібні руки державний пакет перспективної авіакомпанії та
завершити процес монополізації авіаційного ринку України.
Оскільки після Революції Гідності не набралося критичної маси
реформаторів у владі, система влади не змінилася. Вона просто засвоїла
нову, більш прогресивну риторику. Тому немає підстав сподіватися, що
нинішні об’єкти будуть приватизовані чесно та прозоро, а це Укрспирт,
Укрпошта, Центроенерго, Одеський припортовий завод - хороші шматки
державної власності. Вірогідно, після приватизації ми знов побачимо у
власниках молоду австро-кіпрську компанію, ниточки якої ведуть до
Ахметова чи іншого олігарха – як це було свого часу з Укртелекомом.
Цікава історія відбувається довкола Одеського припортового. Початково
оцінюваний в $1-1,5 млрд., сьогодні йдеться про стартову ціну для
аукціону на рівні приблизно $500 млн. Звісно, таке здешевіння активу
ніби підводить «моральний фундамент» під приватизацію – треба продавати
скоріше, поки хоч стільки дають. На цьому і будується риторика Фонду
держмайна. Мовляв, піднажмемо – потрібні гроші на реформи.
Хиткість цієї позиції особливо помітна на тлі «офшорного скандалу» за
участю президента (який, до речі, майже зник з інформаційної повістки
дня) і обіцяного продажу Roshen, який все ніяк не відбудеться. Однією з причин, чому не виставляється на продаж Roshen,
була названа несприятлива ринкова кон’юнктура. Мовляв, ви ж розумієте,
війна, активи здешевіли, продавати зараз – собі на збиток/ Але в
ситуації держактивів ця логіка чомусь не працює. Уряд хоче виставити
восени на продаж хоча б ОПЗ.
У ВРУ зареєстровано законопроект про введення мораторію на
приватизацію державного і комунального майна до 1 січня 2018 року, але
за існуючої конфігурації у парламенті, вірогідність їхнього прийняття
фактично нульова. Суспільству кажуть, що приватизація потрібна, а всі,
хто проти – «ліваки» і «популісти». Так, приватизація потрібна, але не
зараз. Адже навіть у суперліберальних США частка державної власності
складає 20%. І там не йшлося про «роздержавлення» активів під час війни
чи кризи.
Суспільство не вірить, що гроші від приватизації підуть на реальні реформи
Поспіх, з яким президент і його команда намагається приватизувати ці
об’єкти, схожий на великий розпродаж, невимовленим слоганом якого є
«Встигни продати держактив, поки в тебе є така можливість». Звісно, це
не позиція державників. Це – позиція колоніальних менеджерів, які
витіснили попередніх і, до того, як їх витіснять наступні, намагаються
освоїти свою частку держави. Адже колоніальний патент (в нашому випадку
цю роль виконують вибори) коштував так дорого! Активи – в гроші, гроші –
в банки інших, «кращих» країн для себе і своїх нащадків. Нещодавно на
очі потрапила стаття з промовистим заголовком – «Серед вступників в
українські виші немає дітей політичної верхівки країни». От, мабуть і
все, що тут можна сказати.
Тому суспільство не вірить, що гроші від приватизації підуть на
реальні реформи. Не вірить тому, що косметичність урядових реформ вже
очевидна навіть найбільшим оптимістам. Тому, що «Рошен» стабільно
приносить прибуток – навіть у Липецьку. Тому, що на третій рік війни
волонтери так само возять на передову сучасні аптечки, снайперські
гвинтівки і набої до них. Не вірить тому, що у країні, де триває війна,
немає, скажімо, свого патронного заводу. Можливо, політичне керівництво
розраховує на те, що війну за них буде завершувати хтось інший?
А поки – головне встигнути зробити великий розпродаж за безцінь, тобто "легально вкрасти" для себе і для своїх.
